Новостной портал

Ірeн Рoздoбудькo після пoїздки у прифрoнтoві містa: Жoдний мілімeтр нe мoжнa здaвaти вoрoгу

• 

  

  Ірeн Рoздoбудькo у Свaтівській цeнтрaльній бібліoтeці нa Лугaнщині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Ірeн Рoздoбудькo у Свaтівській цeнтрaльній бібліoтeці нa Лугaнщині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Нoвoрічнa ялинкa у Свaтoвoму нa Лугaнщині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Мoлoдь під чaс викoнaння Дeржaвнoгo Гімну Укрaїни у Свaтoвoму нa Лугaнщині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Зустріч пoтягa «Труxaнівськa Січ» у Вoлнoвaсі нa Дoнeччині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Місцe зaгибeлі пeршиx дoбрoвoльців у Кaрлівці нa Дoнeччині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Ірeн Рoздoбудькo у Бaxмуті нa Дoнeччині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Святo Микoлaя у Бaxмуті нa Дoнeччині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Містo Лисичaнськ нa Лугaнщині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Містo Лисичaнськ нa Лугaнщині. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

• 

  

  Книги в бібліoтeці містa Чaсів Яр у Бaxмутськoму рaйoні Дoнeцькoї oблaсті. Фoтo: Ірeн Рoздoбудькo/Facebook

Відoмa укрaїнськa письмeнниця Ірeн Рoздoбудькo рaзoм із вoлoнтeрaми відпрaвилaся пoтягoм «Труxaнівськa Січ» у пoдoрoж прифрoнтoвими містaми Дoнбaсу. Aктивісти вeзли нa сxід пoдaрунки дo свят. Їx рaдo зустрічaлo місцeвe нaсeлeння, oргaнізoвувaлo для ниx кoнцeрти тa різнoмaнітні зустрічі. Світлини з пoдoрoжі у Лисичaнськ, Сєвєрoдoнeцьк, Свaтoвe, Крeмінну, Чaсів Яр, Бaxмут, Пoкрoвськ, Вoлнoвaxу, Мaріупoль, Кaрлівку мoжнa пeрeглянути нa Facebook-стoрінці письмeнниці – вoни пeрeдaють oсoбливий нaстрій цієї, бeз зaйвoгo пaфoсу, пaтріoтичнoї пoїздки. Гoлoвний рeдaктoр ІA ZIK у привaтній рoзмoві пoпрoсилa Ірeн Рoздoбудькo скaзaти прo цю свoю мaндрівку трoxи більшe, ніж прo цe мoжнa дoвідaтися з її дописів у Фейсбуці. Ірен відповіла й дозволила надрукувати на сайті.

– Ірено, що Тебе підштовхнуло поїхати на схід України, сісти у потяг «Труханівська Січ»?

– Я давно збиралася «на Схід», адже за ці роки війни ніколи не припиняла думати про свою малу батьківщину. І ці, досить різні за весь цей період, думки і емоції у мене називаються «кардіограмою інфаркту». Адже сприймала все неоднозначно і ідея про «колючий дріт», яким треба відгородити Донбас від «нормальної» України не давала мені спокою. Адже – і я точно це знаю! – там багато і українців, і патріотів інших національностей. До того ж, я вважаю, що жодний міліметр землі не можна просто так здавати ворогу. Тому дуже хотілося на власні очі побачити прифронтові міста і те, як там нині живуть люди, які у них настрої. А східних міст в цій поїздці було не менше десяти (можливо, і більше, якщо вважати, що крім райцентрів, ми заїжджали в зовсім невеликі приміські селища).

Загалом потяг розпочав подорож з Заходу – з Чернівців, Тернополя, Львова – і далі, далі…

З метою зібрати волонтерські подарунки від дітей України – для дітей і воїнів на Сході.

– Хто організував поїздку?

– Це неймовірна і довга історія! Спробую пояснити коротко і без тих емоцій, які переповнюють. Після Майдану сталося так, що молоді добровольці відправились на фронт, а старші стали табором на Трухановому острові в Києві і… зробили там Труханівську Січ для дітей-переселенців за всіма принципами козацької Січі. Тут є свій кодекс честі, свої правила і справжня демократія, про яку так багато говорять політики. Є військовий капелан о. Дмитро, є лекції з історії, навіть… танцям вчать. Діти займаються самоврядуванням – всі питання вирішують обрані ними «десятники», а не дорослі, котрі нав’язують свою думку.

Труханіська Січ існує вже понад три роки як табір на Трухановому острові в Києві.

І вже понад три роки курсує Україною цей агітаційний потяг, котрий об’їжджає міста і селища Донеччини. І головна місія в ньому належить дітям і молоді. Таких потягів за чотири роки війни було вже десять! Це неймовірна агітаційна робота і місія, яку, як мені здається, не дуже добре (а може і взагалі ніяк!) виконує держава і політики.

У поїздку нас покликали наші друзі-волонтери Олександр і Аня Квітницькі і очільники Січі – Микола Бондар і Олена Іванова. Всі вони – небайдужі майданівці, неймовірні люди, герої, що заслуговують на окрему розповідь і низький уклін.

– Які висновки-думки, зокрема, для тих, хто живе на заході України?

– По-перше, і це мені здається найголовнішим – люди, що виїхали з тих місцин три роки тому, можуть повертатися до своїх домівок – до Бахмута, Сватового, Покровська, Лисичанська, Часового Яру і т.п. Ми багато ходили цими містами. Там чисто, гарно, люди живуть і працюють. Життя налагоджене. Не втримаюсь від прикладу, який якраз застав нас у дорозі. Одна знайома з Донецька, виїхавши в неокуповане Курахове, із захватом казала: «Це ж – Европа!». І розповіла, що «на Донецьк» росіяни «скидають» неякісні продукти і все в два-три рази дорожче. І це вже не кажучи про гнітючу атмосферу. А потрапивши до Курахового, вона відчула себе «в раю». Це реальний випадок. По-друге, лунає багато української мови, у всіх навчальних закладах, де ми були (а були багато). Дорослі і діти говорили і співали українською. Відчула дивну річ: саме там нині здіймається велика хвиля патріотизму, адже люди доволі настраждалися і зрозуміли, хто є хто. Вони однозначно не хочуть «руського миру».

Звісно, що є і ті, хто «відійшов в тінь» і мусить сприймати свою поразку, підлаштовуватися. Але то не так вже й критично. Адже сформувалася і продовжує формуватися – зокрема і завдяки «Труханівському потягу» – громадянське суспільство, яке не допустить повтору ситуації чотирирічної давнини.

І окрема думка для Західної України: Донбас – це Україна. Здавати його не можна. Жодного міліметра! Там стоять солдатики з різних регіонів України – в тому числі і з Заходу.

Не думаю, що вони підтримають тих, хто культивує думку про «колючий дріт» для Донбасу. Вони там стоять і стоятимуть. А тим, хто виступає «за» – раджу просто сісти в потяг «Труханівська Січ» і проїхатися по цих землях, аби краще зрозуміти ситуацію.

А ще, я реально відчула: майбутнє гартується саме тут. Поки політики чубляться і влаштовують шоу, діти реально зшивають Україну – і люблять її: як Західну, так і Східну.

Тетяна Вергелес,

IA ZIK

 

Довідка ІА ZIK

Ірен Роздобудько – українська журналістка, письменниця, сценаристка, поетеса. Народилася 3 листопада 1962 року у Донецьку. Закінчила факультет журналістики Київського національного університету.

Працювала у Донецькому відділку ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналістом та диктором радіогазети.

З 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті «Родослав», коректором журналу «Сучасність», оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті «Всеукраїнські відомості», заступником головного редактора в журналі «Наталі», головним редактором у журналі «Караван історій. Україна» та журналістом у журналі «Академія».

Працювала також офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстером в цирку, Снігуронькою в фірмі «Свято», завідувачем відеосалону у кінотеатрі.

Автор ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка. Авторка двох збірок поезій.

Вишиває бісером, грає на гітарі. Має доньку Яну.

Лауреат (2000, 2001) та переможець (2005) літературних конкурсів «Коронація слова». Має спеціальну відзнаку конкурсу «Коронація слова 2011» у номінації «Кіносценарії» за «Садок Вишневий…» (разом із Олесем Саніном), відзнаку «Золотий письменник України», 2012 рік.

ДонбасІрен Роздобудько
Редакція не завжди поділяє позицію авторів публікацій.